— Атож, — кивнув учений. — Ви так розповідаєте про нашу роботу, начебто вона має от-от завершитися. Тим часом ми робимо тільки досліди. — Він повернувся до Вадима. — Василь Трохимович — один з наших перших, зовсім вилікуваних пацієнтів. Після ретельних перевірок ми, як бачите, навіть дозволили йому повернутися до попередньої роботи. На жаль, ми не могли сказати про це ні вам, ні команді. Так просив Василь Трохимович. Він побоювався, що коли команда дізнається, хто стоїть на капітанському містку, ставитиметься до нього як до якогось дива, а це заважало б працювати і йому, і людям. Це був найважливіший іспит і для нього, і для нас.
— Я таки справді почувався, як школяр перед іспитом, — пожартував старий потьомкінець, — однак варто мені було повернутися на море, будь-яка непевність геть зникла.
— Так… море… — сказав професор і замислився. Він думав про вічний рух життя, про людей. Одні в тридцять років безнадійно старі душею, іншим і в дев’яносто для молодості бракує тільки молодого тіла.
— Давайте погуляємо по бульвару, — запропонував Василь Чумак.
Вони вийшли на набережну. Поруч з Вадимом ішов Михайло.
— Кінчилася й моя служба в управлінні, — сказав він другові. — Уже рапорт подав. На море хочу. От тільки, на якому судні випаде служити?
Перед ними хвилювалося море, а білі яхти відпливали вдалину, танули в безмежній синяві.
Пірат довго сидів біля магазину і чекав. Люди входили і виходили, двері раз у раз скрипіли, а Маленького Господаря все не було. У Пірата мерзли лапи, і він по черзі піднімав їх, щоб зігріти. Чим довше він сидів, тим частіше йому доводилося перебирати лапами. Його охоплював відчай, і він скімлив тихо й жалібно.
Аж ось у дверях з’явилося знайоме обличчя. Пес радісно підхопився. Проте це був інший хлопчик, дуже схожий на Маленького Господаря. Від нього пахло м’ятним льодяником і чужою оселею.
Час від часу біля Пірата зупинялися люди:
— Бідолашний собака!
— Як він змерз!
Ніхто не називав його по імені, але Пірат знав: говорять саме про нього. Він відчув, що його жаліють, і від цього ставало ще сумніше. Щось ніби підказувало йому: не побачить він більше ні Господарки, ні Маленького Господаря. Вони зникли, не залишивши жодного сліду. Недарма останнім часом він передчував недобре. Надто вже смачно годували його, лащили більше ніж звичайно. Це не могло бути просто так.
Потім Пірата привели до Чужого, який інколи приходив до Господарів і на якого не дозволялося гавкати. Маленький Господар демонстрував, як він навчив пса рахувати.
— Скільки буде два плюс три?
Пірат знав: якщо до нього звертаються зі словами «два» і «три», потрібно у відповідь гавкнути певну кількість разів, — тоді одержиш подарунок. А якщо кажуть «один» і «два», гавкати треба іншу кількість разів. Усіх цих правил гри його навчив Маленький Господар, якого Пірат дуже любив. Він запам’ятовував його слова не заради подарунка — грудочки цукру чи шматочка ковбаси, — в ім’я любові.
Чужий мав пса Рудика — маленького, вертлявого, схожого на лиса, з ним Пірат був знайомий. Вони стали гратися і так захопилися, що Пірат навіть не помітив, як зникли його Господарі. Але гра тривала недовго, поки Чужий не дав собакам по шматочку ковбаси. Пірат одержав більше, а Рудик образився. Спересердя пробував навіть вкусити свого хазяїна за палець, злостиво дивився на Пірата й погрозливо гарчав. Напасти він не наважувався, хоч і був на своїй території. Але не тому, що Пірат був гостем, просто він був сильніший від Рудика, про що той знав.
Пірат вирішив негайно піти звідси, але як? Він дивився на двері і гавкав — кликав Господарів. Однак вони не з’являлися, а Чужий тільки перевірив, чи добре зачинені двері.
Тоді Пірат вирішив схитрувати: він удав, ніби заспокоївся. Слушний момент таки настав, коли Чужий зібрався кудись іти. Пірат шмигонув у відчинені двері — тільки його й бачили.
Довго бігав він вулицями міста, але ніяк не міг найти знайомий запах. Тільки от сьогодні здалося йому, що він бачить Маленького Господаря. З усіх ніг, радісно гавкаючи, кинувся він за ним через вулицю, ризикуючи потрапити під машину, однак наздогнати не встиг — Маленький Господар зайшов до магазину. І ось Пірат сидить, чекаючи на нього.
Звичайно, Пірат не знав, що Господарі поїхали до іншого міста, а взяти його з собою просто не змогли й віддали своєму знайомому. Але й не знаючи цього, він відчував — трапилось якесь лихо.
Пірат сидів, аж поки не зачинили магазин. Холод притупив його тугу, і він весь тремтів од холоду. Зрештою пішов звідси і довго бігав вулицями та дворами, шукаючи притулку. Теплий куточок знайшовся в одному дворі, біля труби кочегарки. Стомлено ліг, опустив голову на лапи й відразу ж заснув.
З того дня почалося Піратове бездомне життя. Воно було сповнене пошуками їжі і безпечного місця. Пса завжди супроводжував страх. Він лякався інших собак, якщо вони були сильнішими за нього, побоювався людей з незрозумілими намірами. Але найбільше він боявся машин, особливо після того, як одна з них боляче вдарила його. Бідолаха скавчав, аж поки біль не вгамувався.
Для нього стало мукою перебігати вулицю. Як тільки Пірат збирався ступити на територію машин, вони, гуркочучи, мчали просто на нього. Намагався триматися ближче до пішоходів, але жах не давав йому зупинитися разом з людьми, коли вони чекали на зелене світло, і тоді Пірат ледве не потрапляв під машини. Та все ж серед безлічі злих автомобілів він відрізняв і добрі. То були продовольчі фургони. Пірат знав: люди в синіх комбінезонах завжди дадуть чогось попоїсти.
Та одного разу, коли він безпечно підбіг до фургона, щоб на льоту підхопити шматочок ковбаси, людина в синьому комбінезоні взяла його на руки. Але замість того, щоб почастувати Пірата чимось смачним, вона кинула його до фургона. Опинившись серед кількох таких же бездомних собак, Пірат аж тепер згадав, що комбінезон цієї людини пах зовсім не ковбасами, а чужими псами. Були серед його несподіваних сусідів і вороги. Але зараз не до гризні, — охоплені панікою, вони намагалися будь-що вирватися з фургона…
Їх привезли до великого будинку. В ньому відчувався різкий неприємний запах. У коридорах снували люди в білих халатах. Вони не мали своїх запахів, й відрізнити їх було дуже важко.
Собак розсадили по вольєрах. Годували не те, щоб дуже ситно, але й голоду Пірат не відчував тут ніколи.
Настав день, коли Пірата перевели в окрему клітку. Спочатку йому було страшно від спрямованих на нього великих блискучих приладів, на яких спалахували різнобарвні змійки. Але згодом він звик і до приладів, і до ременів, що обперізували його тіло. Тільки одного разу він відчув біль — у той момент, коли йому вживлювали електроди.
40Загрузка...
bookocean.net
Майк Йогансен
СОБАКА
Завантажити книгу Майка Йогансена "Собака, що лазив на дерево" (pdf.zip)
Завантажити повний текст оповідання з картинками (doc.zip)
Це було на Курщині, на березі річки. Учні мої вудили рибу, а я взяв рушницю і подався стріляти куликів. Потихеньку я скрадався берегом до якоїсь мілини. «Пиї-віт!» — схоплювався куличок-пісочник і летів, немов креслив крейдою пряму лінію на дзеркалі ріки. Бумс! — стріляв я — і куличок падав, як біла крапка на дзеркало. Я швидко роздягався і плив до кулика. З нами була Леда — собака. Це була на диво ласкава й ніжна лягава. Коли полювали мої учні, я розважався, граючися з нею, і вона від мене не відходила. Але, вибираючись стріляти, я її з собою не брав, бо вона гасала попереду й зганяла куликів, а я не вмів нею командувати: тримати її при нозі. Та варто їй було почути мій постріл, як вона мчала, перестрибуючи канави, мені на підмогу й послужливо розганяла геть усю куличву, так що мені не випадало й вистрілити більше. Я повернувся назад і ліг на сонячній траві. Вона й собі лягла і враз заснула здоровим собачим сном, ледве повискуючи проти сонця. Тоді я тихенько звівся, поволі-волі, та до річки, та аж до мілини. Зігнав куличка — бумс! — кулик упав на воду, наче розбив дзеркало. Я роздягся й поплив. Леда була вже тут і попливла за мною. Довелося знову вернутись на те саме сонячне місце й лягти. Лягла й Леда, але поклала лапу мені на груди — мовляв, не втечеш тепер без мене. І враз заснула. Приснився їй, видно, той самий сон, бо знову вона взялася блаженно повискувати й скиглити, розкошуючи під сонцем. Я тихенько зсунув її лапу з себе. В ту мить Леда прокинулась і обернула до мене голову. Вона дивилася на мене пильними, зовсім не сонними очима. Але я не рухався, я хропів, що мав сили, ніби не сталося нічого. Леда присунулася ближче, лизнула мене язиком у ніс і знову поклала лапу мені на груди. За секунду вона знов щасливо спала, тільки лапа трохи сіпалась мені по сорочці. Так вона й не дозволила мені полювати без неї куликів. Уночі, коли я вклався на сіні, міркуючи вранці вибігти на болото, чи не пролетить якесь зайшле чиря, з хати з’явилася Леда. Вона довго борсалася коло мене в сіні, укладаючись так, щоб билля не лізло в ніс, чхала, качалась, вищала, нарешті притулилась і заснула. Перед тим, як заснути, вона знову поклала лапу мені на груди.
За матеріалами: Майк Йогансен. "Собака, що лазив на дерево". Оповідання. Упорядкування та літературна обробка Богдана Чайковського. Художник Тетяна Капустіна. Київ, видавництво «Веселка», 1989 рік, стор. 30 – 33.
Більше оповідань Майка Йогансена на "Малій Сторінці":
Майк Йогансен, "Собака, що лазив на дерево" (збірка оповідань з ілюстраціями) - читати та завантажити
Оповідання для дітей відомого українського письменника Майка Йогансена: "Кіт Чудило", "Собака, що лазив на дерево", "Як мураші наїлися цукру", "Собака і ворони", "Як окунь сам упіймався", "Краби", "Собака", "Вовки і верблюжата", "Собака Джан".
mala.storinka.org
Довго жили собаки самі собі так, як і досі ще живуть вовки, аж поки не народився такий собака, якому не сподобалося вільне собаче життя. Набридло йому блукати самому, шукаючи для себе їжі й повсякчас боятися дужчих від себе.
Довго він думав, як йому своє життя змінити, й надумав стати за наймита до найдужчого звіря. Надумав ото так та й іде собі. Коли зустрічає свого найближчого родича — великого, дужого, злого вовка.
— Куди йдеш, собако? —питає вовк.
— Та оце шукаю собі господаря, може, ти наймеш? Вовк згодився, й собака пішов за ним.
Йшли вони, йшли, аж дивиться собака: підняв вовк носа, понюхав повітря й швиденько звернув з стежки в кущі, серед яких почав потихеньку пролазити далі.
— Що з тобою, господаре? Чого ти злякався?
— Хіба не бачиш ? Он ведмідь стоїть, а він і тебе, й мене з’їсти може!
Побачив собака, що ведмідь дужчий за вовка, та й вирішив іти прохатися у найми до ведмедя. Кинув вовка й пішов. Ведмідь охоче прийняв собаку за наймита та й каже:
— Ходім до череди, візьму я собі корову; обидва добре наїмося!
Коли тільки почали вони до череди підходити, аж там страшенний заколот; корови ревуть і тікають хто куди… Глянув ведмідь з-за дерева — та мерщій і собі тікати далі в ліс.
— Ох, невчасно я сюди прийшов! — каже він до собаки.— Тут уже лев господарює.
— А хто ж то такий лев?
— Хіба не знаєш? Та це ж найдужчий звір у світі!
— Коли він найдужчий за всіх звірів, то бувай здоров! Коли вже бути наймитом, то тільки в найдужчого звіря.
Промовивши це, пішов собака прохатися в найми до лева. Лев прийняв. І почав собака служити левові.
Довго, дуже довго був собака наймитом у лева, й жилося йому добре, бо не було дужчого за лева звіря в лісі й ніхто собаку не насмілювався зобідити.
Та одного разу йдуть удвох серед голих скель, коли це лев зупинився… Заревів на весь голос та з серця щосили як рване лапою землю, так зразу яму й вирив, а сам потихеньку-потихеньку — та назад.
— Що таке, господарю? — запитав здивований собака.
— Людина сюди йде… Треба тікати швидше, бо лихо буде!
— Ну, бувай здоров, леве! Коли вже мені служити в наймах, то в того, хто за тебе дужчий!
І пішов собака до людини. З того часу служить собака в людей.
Давно, дуже давно це було, а собака все служить людині, й дужчого від неї господаря він так-таки й не знайшов.
dialogimam.com
Моя улюблена тварина – це собака. В нашій родині вже чотири роки живе кудлатий пес Пірат. Він не має породи, отже, зветься безпородним. Пірат невеличкий, непоказний з себе собака. Він сіро-чорного кольору, весь у плямах. Пірат має шерсть середньої довжини. Мама воліла б, щоб Пірат взагалі був лисим, адже він залишає свою шерсть у хаті де завгодно.
Зазвичай собака знаходиться у дворі нашого будинку, ховається у своїй будці або ж ліниво розвалюється біля неї, висунувши в жару язика. Але інколи Пірат заскакує до хати, випрошує в батька зі столи якісь наїдки типа ковбаси. Тоді мама й хапається за голову з криками: “Знову ця шерсть! Навкруги шерсть! Пірат, вийди негайно!” Пірат, зачувши свою кличку, радісно лає та підскакує, прагне облизати маму з ніг до голови. Вона неодноразово починала в таких випадках верещати, а ми з братом користувалися нагодою, балувалися, казилися та скакали разом з Піратом навкруги, як дикі індійці.
Я люблю Пірата за його вірність. А ще за те, що він завжди радий нас бачити, біжить нам назустріч, неначе шалений. Коли ми йдемо з дому, Пірат сумує, скулить та скавчить. Тато не раз розповідав нам про це. Він тягнеться до наших речей, винюхує їх та переживає, що нас немає, наче когось втратив.
Варіант 2. Розповідь-спостереження про дружбу собаки та котівМи маємо сусідку бабу Зінаїду. Вона прикормлює котів з усього нашого селища. Я вважаю, що в котів також розвинуті засоби масової інформації. Точніше, масового інформування, “циганська пошта”. Вони певним чином переговорюються між собою та розповідають один одному, де знаходиться їжа, де живе добра бабця, яка нагодує. Це і наукою доведено теж.
Баба Зіна розповідала нам одну історію про дружбу котів та собак. Вона колись тримала у дворі пса Адольфа та двох котів: Платошу та Тимошу. Тимоша був кішкою насправді, але його, коли називали, помилково визнали самцем. Така собі жила кішка Тима. Адольф дружив с котами, дозволяв їм порсатися у власній мисці, ніколи не чіпав нікого з них, навіть не огризався. А якщо ричав, то неначе жартома.
Сусідський великий рудий кіт знадився до бабиного двору та нападав на Платошу та Тимошу. При нагоді чужий кіт бив їх. Ті були невеличкі та не могли йому протистояти. Адольф, коли бачив, що його друзів чіпають, з гавкотом рвався з ланцюга на допомогу. Одного разу він таки майже спіймав чужого кота та загнав його під дідів бетонозмішувач. На крик, нявкання та гавкання вискочила вся родина. Їм довелося немало повозитися з собакою, щоб безпечно визволити сусідського розбишаку та заспокоїти Адольфа.
Такий-от випадок дружби котів та собак трапився в наших сусідів. Він справив на мене неабияке враження. Поки я не почув про нього, то зовсім не вірив, що коти можуть дружити з собакою. І вважав, що ставлення собак до котів може бути лише як до здобичі – лихим та хижим.
ukrtvory.in.ua
Збірник віршів про собак, про песиків, собачок, про цуценят. Цікаві вірші для дітей. Вірші про собак українською мовою. Читайте на МегаЗнайка: “Я і ти” Людмила Савчук, “Бабусин песик” Наталя Забіла, “Кусючий собака” Валентина Байкова, “Цуценятко ще малятко” Олександр Богемський.
Наші улюбленці. Вірші про собаку
Жила собі бабуся,Із нею песик жив.Вона дружила з песиком,Із нею він дружив.Бабуся якось ввечеріСпекла смачний пирігІ песика покликатиПобігла на поріг.Прийшла назад —Ой лишечко!Подівся десь пиріг!..І бідний, бідний песикГолодний спати ліг.Пішла бабуся кашкуВарити з молоком.Прийшла назад —А песик воює з гусаком!Пішла бабуся рибкиКупити в рибака.Прийшла назад — а песикТанцює гопака!Пішла бабуся в зелен садНарвати там грушок.Прийшла назад —А песик одягся в кожушок!Пішла вона до кравчикаЗамовити штанці.Прийшла назад —А песик пече собі млинці!Пішла вона до шевчикаКупити чобітки.Прийшла назад —А песик розмотує нитки!Пішла вона купитиСолодкі пиріжки.Прийшла назад —А песик подер усі книжки.Бабуся до книгарніПішла купить нові.Прийшла назад —А песик стоїть на голові!Ніхто ніколи песикаНе лаяв, не шмагав.Бабуся каже:— Не пустуй!А песик каже:— Гав!
«Кусючий собака!» —Об’ява казала.«Кусючий собака!» —Табличка вважала.«Кусючий собака!» —Розсердились люди.—З господарем псаМи водитись не будем!Бо нащо триматиСобаку такого,Що може вкуситиНі з того ні з сього! —Та ось випадковоПо цьому провулкуЙшов хлопчик маленькийІ їв свіжу булку.Хлопчинка, звичайно,Читати не вмівІ в двір, де собака кусючий,Забрів.Побачив хлопчинкаРудого собаку.Собака спочаткуПрисів з переляку.Кусючий собакаМаля не вкусив:Він лагідно булкиШматок попросив.Приємно обидваВ садочку гуляли,Приємно обидваСобі розмовляли.Аж тут у провулкуПочав хтось кричати:— Ой, треба дитинуЗ біди виручати! —Народ на подвір’їЗібрався, з’юрмився,Народ із господарем хатиСварився.Собака ж кусючийСидів, дивувався,Бо зовсім не знав,Що кусючим вважався.
Пірат—це вівчарка,Розумна й завзята…Три рокиРостив і глядів я Пірата.Ростив не для себе —Ростив для держави:Сьогодні ПіратВід’їздить до застави…
…В далеку дорогу,У путь невідому Пірата свогоВиряджав я із дому.Майна у собакиБуло небагато:Медалі,Намордник —Всі речі Пірата…Весь час на вокзаліСкавчав він в тривозі:Лякали собакуГудки тепловозів.Були в нього очіТакі сумовиті,Немов промовляли:«Де ж дружба на світі?Куди ти мене віддаєш?Це ж — нечесно!»Пірате,Тварино моя безсловесна!Чекає тебеПрикордонна застава!Життя твоє будеЦікаве-цікаве:Ти будеш з бійцямиВ дозорі стояти.Ти зловиш колисьДиверсанта, Пірате!Прощаймося ж, друже!..На довгу розлукуДавай мені лапу,А я тобі — руку!..…Поїхав ПіратІз бійцем у вагоні…Я довго стоявВ самоті на пероні.А потім в мовчанніВернувся до хати…Зустрів мене вдомаМій котик вусатий;Мій щиглик у клітціПіснями залився…Присів я до столу,Присів — зажурився:Я бачу і досіПіратові очі.З котом я не граюІ птаха не хочу:Нема мені втіхиНі з’тим, ані з другим…Я знаю тепер,Як прощатися з другом!
ЦуценяткоЩе малятко,Але схоже вжеНа татка:Кого добре знає —Хвостиком вітає.
Зачекай-но, песику,Зупинись!Ось який вже виріс я —Подивись!Не спіши так, песику,Не біжи!А зі мною краще тиПодружись!Буду тебе кісткамиПригощать,Від кота МуркотикаЗахищать.Буду я любить тебе,Берегти…Будем завжди друзямиЯ і ти.
www.megaznaika.com.ua
На другий день казали вже, що ненадовго пощастило тому левовi звiльнитися з клiтки. Коли трапилась аварiя поїзда пiд Бахмачем i клiтка мандрiвного звiринця поламалась, виплигнув вiн на волю, глянув навкруги, i так йому, очевидно, стало погано, так остогидли глядачi, й приборкувачi, i все на свiтi, що вiн махнув на все та й подався на Десну знайти собi хоч трохи вiдпочинку. Тiльки не прийшов вiн i тридцяти верстов, як догнали його, оточили з усiх бокiв i вбили, бо вiн був лев. Не мiг же вiн ходити серед телят i коней. Його ж у вiз не запряжеш, яка з нього користь. Коли б ще вмiв вiн гавкати чи мекати,- голос не годиться: гукає так, що листя в'яне й трави стеляться... Ну добре... Ой, що хй я пишу! Здається, не плив я човником тiєї ночi по Деснi. Плив батько сам, а я лежав на куренi, пiд дубом, коло дiда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом! I десь коло Спаського вбили його стражники! Тут над левом, думаю, пора поставити крапку i перейти до описання домашнiх тварин, бо вже почувається якась непевнiсть в перi: вже прокидаються мої редактори в менi. Вони живуть навколо мене скрiзь. Один за лiвим вухом ззаду, другий пiд правою рукою, третiй за столом, четвертий в лiжку - для нiчних редакцiй. Вони повнi всi здорового глузду i ненавидять неясностi. Їх мета - щоб я писав або так, як усi, або трохи краще чи трохи гiрше вiд iнших. Там, де моє серце холоне, вони пiдiгрiвають його; де я починаю палати в огнi своїх пристрастей, вони розхолоджують мiй мозок, аби чого не вийшло. - Нехай,кажу,- щось вийде. В моєму дiлi треба, щоб вийшло. Благаю! - Нi! - Чому не написать, що коли я був хлопчиком на Деснi, менi хотiлось, аби скрiзь водилися леви i щоб дикi птицi сiдали менi на голову й на плечi не тiльки в снах? - Це неправдоподiбно, i потiм цього можуть не зрозумiти. - Таж я маленький був i ще не мав тодi здорового глузду. Я почув тодi, що воно може пригодитись. - Для чого? - Ну, може, для щастя. - Викреслюєм. Адже лева можна було б не побачити, якщо це навiть взагалi не фантазiя. - Ой!.. Нiзащо!.. - Спокiйно. Його можна замiнити чимсь бiльш спiвзвучним. Можна написати правдиво про коней. Були ж у вас конi? - Менi про коней соромно писати. - Чому? - Вони були худi й некрасивi. - Ну, тодi можна їх узагальнити якось. - Їх не можна узагальнити. Вони були коростявi. Крiм того, нашi конi були невеселi. - Ну й що з того? А вони таки справдi були невеселi, i тому перед тим, як їх описувати, згадаю краще я щось утiшне, а далi вже й до коней перейду. Проживав у нас довго собака Пiрат. Це був великий на зрiст, немолодий вже, поважний i серйозний пес з двома волохатими хвостами i з двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобi. Якось одного разу, загубившись у Борзнi на ярмарку, де батько продавав дьоготь, Пiрат щез. Пожалiли ми його, та на тому й скiнчилось. Аж ось в недiлю, тижнiв через п'ять, якраз пiсля обiду, коли ми сидiли всi коло хати, лузаючи насiння, дивимось - бiжить Пiрат, заморений, худючий. Уздрiвши здалека весь наш рiд i хату, вiн упав додолу i повз до нас крокiв, може, сто на животi, перекидаючись на спину i голосно плачучи вiд повноти щастя, мов блудний син у святому письмi. - Це я, ваш Пiрат, впiзнаєте? - гавкав вiн крiзь сльози.- О, який я щасливий! Як тяжко було менi без вас!.. Повiрите, трохи не здох вiд смутку, трохи не сказився, їй-богу. Вiн так зворушив нас слiзьми, що навiть батько, який ненавидiв одвертiсть почуттiв, i той мало не сплакнув. Отаке буває на свiтi! Простий собака, а так збентежить чоловiка. Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмiшкою: "Га бодай ти здох! Ну ви подумайте, собака, а такий жалiсний i таке витворяє. Ач як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?" Нiчого казати, розумний був, добрий пес. Вiн користавсь у нас всiма благами собачого життя не тiльки за те, що був вiрним сторожем i дозорцем. Вiн був пес-трудяка. Вiн любив допомагати в господарствi, виконуючи за власною iнiцiативою всяку роботу: носив з городу огiрки в зубах i складав у саду в одну купку, випивав зайвi курячi яйця. У нього пiдростав уже син, теж Пiрат, ще молодий, веселий, спритний собачка. Вiн веселив своєю артистичною натурою цiлий куток. Любив гру. Був, так би мовити, собачим артистом. Грав з телям, з поросятами, курми, грав з голубами й гусьми нашими й чужими. Часом удвох iз своїм батьком, вiддавшися високому собачому натхненню, вони догравались до такого, що гра закiнчувалась калiцтвом чи смертю їх партнерiв, i тодi обидва артисти або тiкали, куди очi дивились, або прудко ховались в тютюн, щоб пересидiти гострий перiод свого шельмування, поки люди не позбирають пiр'я i не поїдять засмаженi жертви мистецтва. Мати запевняла, що коли ми їли отак у саду курку, обидва Пiрати дивились на нас з тютюну i по-собачому смiялися з нас. - Га бодай ви подохли! - гримне було раптом дiд страшенним голосом, кидаючи в артистiв кiсткою. Ошельмованi винуватi митцi кидались мовчки навтiки, ламаючи тютюн, бодай їм добра не було. Отож лiзе таке в голову. Не спогади, а казна-що. Мо- I же, перейти до коней? Да, так от конi... Здавалось менi, що конi й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тiльки нiкому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу i вiрив у вiщування через них, особливо, вночi, коли все жило по-iншому. Конi водилися в нас рiзнi, бо батько часто їх мiняв на ярмарку. Були часом хитрi й недобрi конi. Були нещасливi, ображенi мужицькi кiнськi душi. Були переляканi, заклятi, стурбованi або завороженi навiки грiшники конячi. Але всi вони були окремi вiд нас, пригнобленi, засудженi безповоротно i навiки. I це було видно по заходi сонця, коли довго дивитися зблизька у велике темно-сизе кiнське око. Один кiнь у нас звався Мурай, другий Тягнибiда. Обидва вони були немолодi, сухорлявi, некрасивi конi. Вже не пригадую, та, може, i нiхто не знав гаразд, яка була в їх масть. Короста з них аж сипалася скрiзь, i вже вони чухались, об що тiльки можна. I куди було не глянеш у дворi, скрiзь на всiх кiлках, ушулах виднiлися слiди їх чухання, неначе весь двiр був у коростi. Тому, очевидно, нi в життi ще, нi в письменствi не iснувало хлопчика, що так би мрiяв про кiнську красу, як я, i так би соромивсь потворностi. Мурай був уже вельми старий i невеселий. Тягнибiда хоч i молодший, зате розумнiший i добрiший за Мурая, проте пiдiрваний на ноги, i тому, коли вiн пасся часом у болотi, ноги в нього заклякали i вiн падав, мiж куп'ям у багно i мусив там лежати до ранку, бо конi ж не просять допомоги. А вже ранком, прокинувшись пiд сiряками й свитками, ми витягали його з болота на сухе за хвiст, як iхтiозавра. Вiн дозволяв це робити i дививсь на нас, малих, з подякою i, як нам здавалося, з любов'ю. I я любив його за нещасливу долю i за розум. Вiн був розумний i добрий кiнь, тiльки ну абсолютно, аж нiнайменшої краплиночки чогось там героїчного, чи мальовничого, чи того, що в пiснях i в колядках про коней спiвають. I не питайте,- не було й натяку. Ах, яких ми мали некрасивих коней! Згадаю, i досi жаль i сором, хоч i пройшло вже пiвстолiття. Трудно жилось їм у нас. Роботи багато, корм поганий, збруя стерта, нiякої пошани. Люто часом кричав на них батько, i кляв, i бив їх раз у раз по чiм попало, важко дихаючи i полотнiючи од гнiву. Якось одного разу над Десною пiдслухав я вночi, на сiнi лежачи i дивлячись на зорi, як пiсля денної важкої працi конi розмовляли мiж собою, пасучись. Розмова шла про нас, якраз про батька. - I чого вiн такий лихий, ти не знаєш? - Не знаю. Я ледве стою на ногах, отак натягався. - А я що знаю? Теж нiчого. Знаю хомут, голоблi i пугу. I ще хiба його лайку. - Знаю i я його лайку. Наслухавсь доволi. Так чомусь сумно i недобре менi. - Сумно й менi. Колись я бiгав понад хмарами,- Тягнибiда розiгнув шию i подививсь за Десну.-Тисячi лiт, ще до возiв i оранок, на моїй спинi їздили пророки. Були в мене тодi ще крила. А пращур мiй був кiнський цар чи бог, колись казали мати. - Були i в мене крила, та нема. Нi крил у мене вже, нi краси, тiльки вавки на спинi. Хоч би сiделку зробив порядну, сiделки немає. I так душа пригноблена його недобротою, а вiн, не знаю, як тебе, повiриш - нема тiєї днини, щоб не бив. А толк який: валюся з нiг. - Це правда. Тiльки не нас вiн б'є. - Балакай! Не нас! Болить же нам? - Конику, вiн б'є недолю свою. Худi ми, коростявi, i сили в нас мало, от що. А натура в нього старовинна, геройська, хiба йому таких треба, як ми? Учора, коли загруз я з возом у калюжi, i вiн трощив мене пужалном i носаками, i кричав, роззявивши рота, як лев, помiтив я в його очах страждання, та таке палке, бездонно глибоченне,- куди там наше! I я подумав: i тобi болить, проклятий, бiдний чоловiче. - Тихо. Пасiмося мовчки. Ось його хлопець зорiє,- сказав Мурай, помiтивши мене пiд копицею. Вiд того часу я нi разу не вдарив коня. - Пустiть колядувать! - чую голос дiвочий знадвору. Я - зирк у вiкно: то не повний мiсяць з зоряного неба усвiтив у хату перед Новим роком. В маленькiм вiконцi, якраз проти печi, рожевiє на морозi дiвоче лице. - Пустiть колядувать! - питається ще раз. - Спiвайте! - голосно одказує мати. - Кому? - Сашковi! - "Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечiр..." - заспiвало зразу аж чотири дiвки, i вже хто знав, чи то вiд морозу, чи такi дiвчата i слова колядки у зимовий вечiр, тiльки спiв лунає так дзвiнко i гучно i свiт став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило. Притулившися на лавцi край вiкна пiд рушниками, щоб не помiтили дiвки, я весь перетворююсь на слух. I вони тодi довго i повiльно, нiби линучи в безмежну далечiнь часу, на сiмсот, може, лiт, виспiвують менi талан. I ось, вслухаючись в чарiвнi слова, я починаю видiти: великий молодець, ходжу я по торгу з конем серед крамарiв i купцiв. I мушу я нiби продати коня, бо слова мої спiвали так: "Ой коню, коню, ти порадо моя. Ой порадь ти мене, та продам я тебе за малу цiну, за сто червiнцiв". А кiнь у яблуках, шия крута, червона стрiчка в гривi, одспiвує менi на вухо не продавати його i спогадати про себе. Я почуваю бiля вуха його нiжнi м'якi губи, а слова коневi у дiвчат такi, що повiк пам'ятатиму: "Ой чи ти не забув, як у вiйську був, як ми з тобою бились з ордою, да як же за нами турки влягали, ой, да не самi турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега,святий вечiр..." Що ж менi робити? Вже конi ворожi iржуть на Дунаї i ворожi стрiли пiють недолю менi. Тодi, розкривши широко очi, я почуваю, нiби якась сила пiднiмає мене з лави i виносить з хати прямо на коня, i тут кiнь мiй скочив, "Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, i нi шаблi кiнця, нi мене, молодця,- святий вечiр...". Я вертаюсь з Дунаю до хати, оглядаюсь: аж i мати спiває, гойдаючи колиску, i в неї зовсiм не хатня мрiя, щось зовсiм не буденне, нiби сама вона теж лине десь у просторах свого серця, i дiвки за вiкном на морозi пiд зоряним небом. Ой як гарно! А Дунай широкий та глибокий. Вода холодна, аж сичить. А по тiм боцi турки й татарва лютують, що так багато я їх потоптав конем. Потiм спiвали другi й третi дiвки. Чого тiльки не чув я про себе. Там уже я i збирав вiйська, аж землi важко, i вибивав ворота у чужi городи, i орав поле сизими орлами, i засiвав поле дрiбним жемчугом, i мостив мости все тесовiї, i постилав килими все шовковiї, i сватав паняночку з-за Дунаєчку, з-за Дунаєчку королеву дочку. I лiсами їхав - лiси шумiли. Мостами їхав - мости дзвенiли. Городами їхав - люди стрiчали, поздоровляли,- святий вечiр... Потiм мене переносили вже зовсiм сонного на пiч. Там я i засинав на житi серед пiсень, мiцно обнiмаючи за шию свого яблукатого коня. Там я давав собi слово нiколи не продавати його нi за якi скарби. Так i не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було менi трудно, як турки й татарва не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою нi за яку цiну. От якi були у нас конi. Минули трохи згодом косовиця й жнива. Поспiли грушi й яблука на спаса. Малина й вишнi одiйшли давно. Штани менi пошили новi з довгими холошами i повели до школи. Учитель Леонтiй Созонович Опанасенко, старий уже, нервовий i сердитий, очевидно, чоловiк, носив золотi гудзики й кокарду. Вiн здавався менi величезним паном, не меншим од справника чи суддi. На зрiст вiн був вищий од батька, що також надавало йому грiзної сили. - Это твой? - спитав вiн батька, зиркнувши на мене з-пiд окулярiв утомленими очима. - Так, звинiть, се мiй хлопець, чи, сказати б, ребятьонок меншенький,- вiдповiв батько тихим чужим голосом, смиренним, як у церквi. - А как зовут? - Сашко. - Тебя не спрашиваю. Пускай сам ответит,- сказав тоном слiдчого учитель i знову прохромив мене своїм сiрим оком. Я мовчав. Навiть батько i той якось трохи злякавсь. - Ну? Я вчепився одною рукою в батьковi штани, другою за шапку i хотiв був сказати своє iм'я, та голосу не стало. Рот спустiв i висох. - Как? - нахмурився вчитель. - Сашко,прошепотiв я. - Александр! - гукнув учитель i невдоволено глянув на батька. Потiм знов перевiв на мене очi i поставив менi найбезглуздiше i найдурнiше запитання, яке тiльки мiг придумати народний учитель: - А как зовут твоего отца? - Батько. - Знаю, что батько. Зовут как?! Ну, що ви скажете? Ми глянули з батьком один на одного i зразу догадались, що дiло наше програне. Проте в батька була ще, певно, якась крихiтка надiї. - Ну, скажи, синку, як мене звуть. Кажи-бо, не бiйся, ну! Я одчайдушно закрутив головою i так круто одвернувсь, що трохи не впав, коли б не вдержався рукою за батьковi штани. Якась нудьга пiдступила менi до горла. I так менi стало погано, погано. - Ну, кажи-бо, не крутись. Чого мовчиш, ну? - I батько хотiв пiдказати менi своє iм'я, та, видно, теж посоромивсь.- Не скаже, звиняйте, малий ще. Соромиться. - Не развитой! - промовив нерозумний учитель. Ми з батьком пiшли геть. Було се в далекi старi часи, коли ми не мали ще здорового розуму. Тодi ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається й губиться в невпиннiй змiнi годин, i всi нашi пригоди i вчинки течуть, як вода, мiж берегами часу. А не занадто вже я славословлю старих своїх коней i село, i стару свою хату? Чи не помиляюсь я в спогадах i почуттях? Нi. Я не приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини в цiлому. Я син свого часу i весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криницi, з якої пив колись воду, i до моєї бiлої привiтної хатини i посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише "помилку", яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi живi всiх епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства. Свiт одкривається перед ясними очима перших лiт пiзнання, всi враження буття зливаються в невмирущу гармонiю, людяну, дорогоцiнну. Сумно i смутно людинi, коли висихає i слiпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нiчого не бачить вона дорогого, небуденного, нiщо не грiє її, не будить радостi анi людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посiдала б вона, i труд її, не зiгрiтий теплим промiнням часу, безбарвний. Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онукiв ненавидiти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу комунiзму! Було в минулому життi моїх батькiв багато плачу, темряви й жалю. Неяснi надiї й марнi сподiвання знаходили собi могилу в горiлцi й сварках. А найбiльш, чого їм вiдпустила доля,- роботи, тяжкої працi. Всi прожили свiй вiк нещасливо, кожен по-своєму - i прадiд, i дiд, i батько з матiр'ю. Так, нiби всi були народженi для любовi i мали всi талант до неї. Таж, певно, не знайшли одне одного чи не доглянули, i гнiв, i ненависть, якi були огиднi їм цiле життя, пiдкинула їм ворожка-чарiвниця, i все життя облуднi примари невпинно турбували їх i бентежили марно. I все життя їх було скорботним, як життя древнiх. Вони не знали, як змiнити його, i, вiддаючи перевагу тому, чого не судила їм доба, не порадувались. Тiльки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекiм маревi часу, як сон, i потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлiнною у стомленiй уявi. Свята, чиста рiка моїх дитячих незабутнiх лiт i мрiй. Нема тепер уже таких рiчок, як ти була колись, Десно, нема. Нема нi таємниць на рiчках, нi спокою. Ясно скрiзь. Нема нi бога, анi чорта, i жаль мене чомусь бере, що вже нема в рiчках русалок i водяних-мiрошникiв нема. Зате багато дачникiв тепер купається в трусах, на зло робочим людям, в гарячий лiтнiй час i, очевидно, на досаду, бо чого ж менi й досi так соромно вiдпочивати там, де працюють люди? Тодi Десна була глибокою i бистрою рiкою. У нiй тодi ще не купавсь нiхто, i на пiсках її майже нiхто ще не валявся голий. Ще нiколи було усiм. Були ми всi тодi трудящi чи малi. Дiвчата не купались навiть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловiкам з давнiх-давен не личило купатись за звичаєм. Жiнки ж боялися водою змить здоров'я. Купались тiльки ми, малi. Була тодi ще дiвкою Десна, а я - здивованим маленьким хлопчиком iз широко розкритими зеленими очима. Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти менi подарункiв на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березi, що пив у незабутнi роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах i казання старих про давнину, що лiчив у тобi зорi на перекинутому небi, досi, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити отi зорi навiть у буденних калюжах на життєвих шлях. 1954-1955 рр.
thelib.ru
Там, де моє серце холоне, вони пiдiгрiвають його; де я починаю палати в огнi своїх пристрастей, вони розхолоджують мiй мозок, аби чого не вийшло.
- Нехай,кажу,- щось вийде. В моєму дiлi треба, щоб вийшло. Благаю!
- Нi!
- Чому не написать, що коли я був хлопчиком на Деснi, менi хотiлось, аби скрiзь водилися леви i щоб дикi птицi сiдали менi на голову й на плечi не тiльки в снах?
- Це неправдоподiбно, i потiм цього можуть не зрозумiти.
- Таж я маленький був i ще не мав тодi здорового глузду. Я почув тодi, що воно може пригодитись.
- Для чого?
- Ну, може, для щастя.
- Викреслюєм. Адже лева можна було б не побачити, якщо це навiть взагалi не фантазiя.
- Ой!.. Нiзащо!..
- Спокiйно. Його можна замiнити чимсь бiльш спiвзвучним. Можна написати правдиво про коней. Були ж у вас конi?
- Менi про коней соромно писати.
- Чому?
- Вони були худi й некрасивi.
- Ну, тодi можна їх узагальнити якось.
- Їх не можна узагальнити. Вони були коростявi. Крiм того, нашi конi були невеселi.
- Ну й що з того?
А вони таки справдi були невеселi, i тому перед тим, як їх описувати, згадаю краще я щось утiшне, а далi вже й до коней перейду.
Проживав у нас довго собака Пiрат. Це був великий на зрiст, немолодий вже, поважний i серйозний пес з двома волохатими хвостами i з двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобi.
Якось одного разу, загубившись у Борзнi на ярмарку, де батько продавав дьоготь, Пiрат щез. Пожалiли ми його, та на тому й скiнчилось. Аж ось в недiлю, тижнiв через п'ять, якраз пiсля обiду, коли ми сидiли всi коло хати, лузаючи насiння, дивимось - бiжить Пiрат, заморений, худючий. Уздрiвши здалека весь наш рiд i хату, вiн упав додолу i повз до нас крокiв, може, сто на животi, перекидаючись на спину i голосно плачучи вiд повноти щастя, мов блудний син у святому письмi.
- Це я, ваш Пiрат, впiзнаєте? - гавкав вiн крiзь сльози.- О, який я щасливий! Як тяжко було менi без вас!.. Повiрите, трохи не здох вiд смутку, трохи не сказився, їй-богу.
Вiн так зворушив нас слiзьми, що навiть батько, який ненавидiв одвертiсть почуттiв, i той мало не сплакнув. Отаке буває на свiтi! Простий собака, а так збентежить чоловiка. Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмiшкою: "Га бодай ти здох! Ну ви подумайте, собака, а такий жалiсний i таке витворяє. Ач як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?"
Нiчого казати, розумний був, добрий пес. Вiн користавсь у нас всiма благами собачого життя не тiльки за те, що був вiрним сторожем i дозорцем. Вiн був пес-трудяка. Вiн любив допомагати в господарствi, виконуючи за власною iнiцiативою всяку роботу: носив з городу огiрки в зубах i складав у саду в одну купку, випивав зайвi курячi яйця. У нього пiдростав уже син, теж Пiрат, ще молодий, веселий, спритний собачка. Вiн веселив своєю артистичною натурою цiлий куток. Любив гру. Був, так би мовити, собачим артистом. Грав з телям, з поросятами, курми, грав з голубами й гусьми нашими й чужими. Часом удвох iз своїм батьком, вiддавшися високому собачому натхненню, вони догравались до такого, що гра закiнчувалась калiцтвом чи смертю їх партнерiв, i тодi обидва артисти або тiкали, куди очi дивились, або прудко ховались в тютюн, щоб пересидiти гострий перiод свого шельмування, поки люди не позбирають пiр'я i не поїдять засмаженi жертви мистецтва. Мати запевняла, що коли ми їли отак у саду курку, обидва Пiрати дивились на нас з тютюну i по-собачому смiялися з нас.
- Га бодай ви подохли! - гримне було раптом дiд страшенним голосом, кидаючи в артистiв кiсткою.
Ошельмованi винуватi митцi кидались мовчки навтiки, ламаючи тютюн, бодай їм добра не було.
Отож лiзе таке в голову.
tululu.org
Pragueratter | Все права защищены © 2018 | Карта сайта
